З давніх часів і до сьогодні Карпатський регіон береже величезний масив реліктів міфологічних уявлень, зокрема і відомості про місцевий демонікон з його ієрархією та специфічними рисами.Упродовж багатьох віків в уяві людей зникало багато старих і в той же час з’являлося багато нових, не з’ясованих, містичних персонажів. Проте у їх свідомості зберігся образ того одного, який найміцніше утвердився в пам’яті жителів Українських Карпат, як найсильніший володар темних сил на ім’я – чорт. З цього приводу М. Влад пише, що «Спервовіку була лиш вода, хмари і Бог. У хмарах спав Алей – Дух Божий, а сам Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося – ні колода, ні живе. «Що ти є?» – Або я знаю… Живе я, але не вмію ходити, щось робити». Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може» [ 41, с. 11 ].

В праці «Українці: народні вірування, повір’я, демонологія» наголошувалося на тому, що самому чортові нудилося, одначе, тому він забажав мати товариство. Бог порадив йому вмочити палець у воді і стріпнути позад себе, внаслідок чого дістане товариша. Чорт умочив, одначе, всю руку і як почав нею тріпати, то наробилося стільки чортів, що з них постало дванадцять хорів. За спонукою чорта вони збунтувалися проти Бога, а Бог за кару скинув їх із неба. Вони летіли до землі повних 40 діб, коли ж Бог сказав «амінь» – де котрий з них був, там і остався: у воді – водяник, у лісі – лісовик, у болоті – болотяник, на полі – польовик і так далі. Таким чином всі духи, що на землі взяли свій початок від чорта [ 39, с. 386 – 387 ]. Як правило, чорти виступають в образі людей. Вони чорні, мають роги, вогнем палаючий язик і можуть бути, як думає дехто, двостатеві. Звичайне місце перебування чорта є пекло. Але існують два таких житла: гаряче і холодне. У першому вогонь у сім раз гарячі ший, ніж наземний; сюди потрапляють усі грішники, за винятком тих, які не дотримувалися днів посту. Ці потрапляють якраз у холодне пекло, де панує такий мороз, який буває на землі лише в найсуворіші зими, «коли дерева тріскають від холоду». Чорти виходять з пекла на білий світ, щоб бешкетувати. Вони збираються опівночі в запущених хатах і млинах, щоб радитися, аж до першого співу півня. Чорт радо з’являється і біля мостів. Якщо людина знаходиться саме в такому місці, на яке навідується чорт, вона повинна вдавати, що спить, тоді ніякого лиха з нею не скоїться. У перший понеділок після зелених свят чорти збираються біля полудня на деяких горах, де там танцюють і так розтоптують землю, що на ній вже нічого не може рости. У цей день, який носить назву «розігри» – забава, не можна працювати. Найкраще проспати увесь день, щоб не бачити чортовий танок [ 20, с. 111 – 112 ].

В народній уяві існує цікаве переконання стосовно кінця світу, яке теж пов’язане з постаттю чорта, як головної демонічної нечистої сили. За легендою на кінці світу є два стовпи, та й оссинавець (чорт) ті стовпи гризе. Та уже пів перегриз, бо то він до одного з тих стовпів прикаваний ланцюгом. Та й як перегризе ті стовпи, то буде кінець світу. То такі грубі стовпи, що уже відколи світ є, то він лише половину перегриз [ 23, с. 70 ]. Наступне місце в ієрархії нечистої сили займав домашній чорт, або ж як він ще називався хованець чи просто домовик. На означення домашнього чорта у різних місцевостях використовували різні слова. До прикладу, лише дослідниці Н. Левкович вдалось зафіксувати майже два десятки імен, що використовувались на означення домашнього чорта. Серед них: хованець, годованець, вихованець, плеканчик, Панько, Юрко, Іванцьо, господар, слуга, лілік, той, що з ріжками, чорт, дідько, той нечистий, пек би му, помочнік, той гобрусь [ 32, с. 266 – 267 ].

Домовики – це домашні духи, які постали з тих крапель, що то чорт, замочивши палець у воду, стріпнув позад себе. Вони сидять по хатах і при запаленій страстній свічці, можна їх побачити. У багача домовик в шерсті, а у бідняка лежить хворий. Коли жінка поронить умисно дитину, особливо так, що ніхто не знає, то з тої дитини стане по 7 роках – домовик. При певних обставинах може і зі старого чоловіка зробитися домовик, але тоді правдивий домовик виступає в ролі злого духа. Домовика можна собі купити, бо їх продають по деяких містах в решеті. Той хто його купує, мусить відректися від Христа й Богородиці, топтати хрест і плювати на нього, а також мусить підписатися кров’ю з мізильного пальця. Хто не вміє ним командувати, може дуже легко згинути. Домовики бувають від багатства, доброї господарки, довгого життя й гонорів [ 31, с. 103 – 104 ].

Неземне походження в уявленнях карпатських українців мав демон, що окреслювався терміном летавець (інші назви – летун, летавиця, в інших регіонах України вживалась назва перелесник). Демон приходив до молодих дівчат у вигляді гарного юнака, закохував їх у себе, вступивши у фізичний контакт, позбавляв сил і життя. Для захисту від летавця дівчина мала постійно носити при собі часник. Жіночим відповідником була летавиця: нечиста сила, що вночі ховалась у гіллі дерев і своєю красою приваблювала нічних перехожих. На ногах мала червоні чобітки, за допомогою яких могла літати над землею [ 32, с. 267 – 268 ].

Як пише В. Полєтаєва червоні чобітки для неї – наче крильця легкі, у них вся сила летавиці. Тільки той, хто зможе присилувати себе не дивитися на її чобітки чи зніме їх, не піддасться чарам летавиці. Якщо цей дух світанку залишиться без чобіт, – керуй ним, як схочеш. Щезає летавиця зі сходом сонця [ 29, с. 30]. Летавець навідується дуже часто, веде любовні розмови, цілується, заспокоює пристрасті. Людина до котрої він ходить зачинає одначе сохнути, в’янути і швидко вмирає. Летавець – це дух небіжчика за яким дуже жаліють. Він може довести того до кого ходить до самої смерті. Летавець – це злий дух видний у постаті летючої зірки. На землі стає він парубком, або дівчиною, повної краси, високого росту, з довгими русими косами. Показується хлопцям, або дівчатам і розпалює в них любов, а коли ті піддадуться йому, стискає їх в обіймах так сильно, що вони від того сохнуть і кінці [ 31, с. 136 ].

Дуже поширеними на всій території Гуцульщини були вірування у лісових демонічних істот в образі красивих молодих дівчат. У гуцулів вони зв’язані виключно з лісом і горами, і в різних місцях називались по різному: «нявка», «мавка», «майка», «малфа», «лісна» [ 28, с. 198 – 199 ]. З давніх часів мешканці Українських Карпат стали вважати, що дерево є місцем помешкання духа, звідки він може вийти, а потім увійти в інше дерево. Тоді з'явився лісовик – лісовий дух, цар звірів і володар рослин; нарешті – господар лісу.

Обратная ссылка: https://mooncatmagic.com/raznoe/165/karpatsbka-demonologya-rarkhya-spetsifchn-risi-kharakteristika/959/

Антропоморфні чинники в міфологічних уявлення українців Карпат.

Серед різноманітної палітри демонічного світу населення Українських Карпат особливе місце займають так звані «непрості» – люди, наділені народною демонологічною традицією надприродною силою. Це реальні люди, які володіють особливою здатністю щодо виконання окремих функцій та дій. Назви «непростий», «знаючий» мають досить чітку та зрозумілу етимологію: такі люди своїми знаннями та вміннями вирізнялися з-поміж оточення, тобто були непростими для інших [ 45, с. 1 ].

Зазвичай непростими називали незвичайних людей, які могли чинити добро і зло, допомагати і шкодити. Вони ділились на дві категорії – ті що чинять добро, і мають силу від Бога; і ті що чинили зло, і були від нечистого. До першої категорії відносяться «знахарі», «примівники», «баїльники», «ворожки», «віщуни». Основною сферою діяльності знахаря є лікування людей і тварин зіллям. Якщо не допоміг знахар, звертались до «примівника», який лікував примовляннями, замовляннями, співами та іншими магічними діями. Ієрархічно вони вищі від знахарів. До непростих відносяться також «градівники» – це люди які вміли відвертати грозу, град, зупиняти бурі. Між корисними і шкідливими «непевними» були у гуцульських віруваннях: «чарівники», «чинитарі», «мольфари». Небезпечними «непростими» і тими, що входили до другої категорії вважались – «відьми», «вовкулаки», «упирі». Упирі спричиняли різні пошесті, загибель людей і тварин. Відьми перевтілювалися в різних тварин. «Чинитарі» – чарами насилають незгоду, сварки, бійки, хвороби [ 47 ]. В народі побутує думка, що якщо в сім’ї народиться сім дівчаток, або хлопчиків, то шість із них будуть нормальним та звичайними дітьми, а сьома дитина є особливою в плані якихось надприродних здібностей та вмінь. Така дитина в майбутньому могла стати відьмою, могла причиняти зло, ворожити, примовляти. Теж саме відбувалося із хлопчиками, яких чекало нелегке життя з їхніми знаннями. Вони, або ставали мольфарами, чаклунами, або й навіть упирями.

Такі люди до церкви не ходили, але коли їх питали чи вони ходять до церкви, то обов’язково брехали, щоб не привертати до себе увагу. Гуцули, хоч і вірять у всяку нечисту силу, проте дуже побожні [ 5, с. 1 ]. Знахар лікував людей і тварин за допомогою зілля. Якщо таке лікування не було надто ефективним, тоді варто було звернутись по допомогу до примівника. Головним інструментом примірника було слово у формі примівок та замовлянь. У цій ієрархії він перебував вище, ніж знахар. Коли примівник увійде в хату, то першим ділом, перед лікуванням хворого примовляє дев’ять раз такі слова:

Залежно від походження відьом поділяли на дві категорії, окреслювані прикметниками-конкретизоторами: родимі і вчені. Родима відьма могла з’явитись у такій сім’ї, де було семеро дітей, а з-поміж них – не було жодного хлопця. Вважалось, що вчені відьми були злішими і навчались ремеслу від родимих. Від родимих різнились тим, що до корів по молоко ходили з дійницями. Відьми мали свою спеціалізацію. Найнебезпечнішими вважались ті, що «потинали» – забирали в худоби молоко і чинили шкоду людям. Від її погляду людині «можна навіть усохнути». Днем найбільшої активності відьом було свято Юрія Змієборця: день, коли вівчарі вперше після зими виводили худобу на полонину [ 32, с. 272 – 273 ]. Не менш цікавою постаттю нижчої міфології українців Карпат був вовкун – персонаж, поширений не тільки в карпатській, а й загальноєвропейській міфології. Синонімом до назви вовкун могло бути і слово вовк. Вовкуни були двох різновидів: вроджені і зачаровані. Вірилось, що коли вагітна жінка бачила вовка або їла м’ясо тварини, яку роздер вовк, то вона неодмінно мала народити вовкуна. Зачаровані вовкуни проводили більшість часу з вовками, аж до того моменту, поки їх не розпізнавали і не відчаровували. Вбити вовкуна можна було лише срібною кулею, посвяченою в дев’яти церквах, дев’ятьма священниками [ 32, с. 273 ]. Вовкулака виступав в уяві народу надзвичайною напівфантастичною істотою. Вродженим вовкулаком ставала людина, що народилася під певною планетою. Зачарованими ж вовкулаками стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих вовкулаків, що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені вовкулаки живуть у сім’ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об’єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому вовкулаці людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін [ 18, с. 85 – 92 ].

На межі поміж нечистою силою та людьми у віруваннях карпатських українців перебував демон, що у місцевих говірках окреслювався назвою опир. Опирі насилали стихійні лиха, пошесті, засухи, повені. До худоби опирі сили не мали, тільки до людей. Могли сідати людям на плечі й переслідувати їх аж до хатнього порога, а самого порога вони боялися.

Назва упирбезпосередньо пов’язана з давніми дохристиянськими віруваннями. Представники міфологічної школи вважали, що під іменем упирянаші предки розуміли демона грози, який ссе хмари і впивається дощовою вологою, що в народному світогляді ототожнювалася з кров’ю живих [ 22, с. 57 ]. Декілька слів вартувало б сказати про покутників та потопельників. Покутники – такі небіжчики, що по причині гріхів, яких допустилися на цім світі не можуть на другому світі мати спокою доти, доки самі їх не загладять, або хтось із їх рідні чи знайомих до того часу вони тиняються по сім світі і терплять різні прикрості, відповідні до величини їх злого вчинку. Потопельники чимось схожі до покутників, оскільки як і попередні зробили величезний гріх, тобто умисно втопилися. Кожен потопельник, має право ходити по цім світі сім років. До нього не можна ні говорити, ні його зачіпати, ні кидати чим-небудь. На вигляд як звичайний чоловік тільки весь білий. Кожного нового місяця показується там, де втопився. Заманюють людей до води, щоб і ті втопилися [ 17, с. 144 – 155 ]. Отже, у даному розділі, з’ясовані основні ознаки та властивості, так званих «знаючих» та «непростих» людей, що наділені народною демонологічною традицією надприродною силою. Встановлено характер їх взаємовідносин з іншими людьми, зовнішній вигляд. Висвітлено роль «знаючих» людей у традиційному житті українських горян.

Показано наскільки сьогодні збереглися в народній пам’яті уявлення про вовкулаків, опирів, відьом, мерців, потопельників, покутників, градівників, примірників, ворожбитів та мольфарів. У розділі наведено колоритні матеріали про оберегові засоби, які використовували мешканці Карпат задля захисту себе та своїх сімей від непроханих гостей і їх заклинань. Таким чином в недалекому минулому та й навіть у ХХІ столітті «непрості», незважаючи на різні перешкоди з боку церкви, користуються великою популярністю та повагою серед людей, які все частіше звертаються до них в пошуку нетрадиційного вирішення своїх проблем.

© Куземка Назар